У пошуках моральної сили, яка б дозволила вижити як нації, ми вкотре повертаємося до народних традицій, до культурної спадщини. Перечитуємо українську класику і знаходимо в ній не поверхове зображення побутових болячок, а глибоке переживання за долю нашу. Як це сталося у постановці «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького у Ніжинському драматичному театрі імені М.М.Коцюбинського.
Режисер заслужений діяч мистецтв України Костянтин Пивоваров примусив нас задуматися над вічними етичними проблемами українця: що переможе в людині – Бог чи сатана? Отаке над завдання вимагало від акторів ансамблевої гри, вдумливої роботи над образами. І коцюбинці з цим блискуче справилися.
Омелян Кайдаш Олега Коваленка, роботящий і тямущий чоловік, із здоровим селянським глуздом не може збагнути, чому люди самі не прагнуть змінити своє життя на краще. І «за панщину» і вже «при волості» односельці ламають вози на гористому шляху і ніхто не береться його розкопати. «А нехай хтось почне, тоді, може, і я кілька разів лопатою копну», - каже старший Кайданів син Карпо. Байдуже і меншому Лавріну. Все одно батькове нажите добро за звичаєм перйде до нього. Діти мріють успадкувати хату і обійстя, горшки й вози, а не батьківські традиції: любов до праці, до заповідей Божих. І ось цю прірву, цей затятий душевний біль старий Кайдаш намагається заглушити горілкою. Його поступово перетягує до себе сатана, і Омелько закінчує життя самогубством без причастя і каяття.
Не може виховувати в дітях духовних святинь і Маруся Кайдашиха (актриса Ольга Чумаченько). Її єдиною життєвою цінністю є служба економши у багатих панів, які часом допускають її до себе. Правда, у хаті є ікона, а вдалині села видніється церква. Але в житті цих людей, як і на сцені, то лише декорації. Дух сім’ї визначають побутові негаразди і родинні чвари. Навіть у Великдень тут не соромляться при іконі сукати дулі і обливати один одного брудною лайкою.
Отакі думки викликають сюжетні колізії і переконлива гра акторів. Спостерігаючи за ними в інших ситуаціях вистави, я помітила, що в «Кайдашевій сім’ї» вони всі дуже природні. І здається мені, що справа тут не тільки у майстерності Людмили Чевичелової, Ганни Біленької, Миколи Миро ненка. А в ому, що всі вони живуть на сцені в рідній національній стихії. І музика Віктора Батракова, і сценографія та костюми Миколи Вилку на, можливо, підсвідомо збуджують в них отой генетичний код, що зветься родовою пом’яттю. В Олександра Парасюка (Карпо) вдача українського козака-характерника, а Світлана Костянецька (Мелашка) приваблює щирою довірою юності.
Глядача, який прийшов розважатися побутовою комедією, спочатку насторожив рівномірний, стишений темпоритм вистави. Режисер вибрав його спеціально, щоб навіть між космічними сценами ми мали час задуматися. Його мізансцени лаконічно вирізьблені. Так само, як і сценографія та костюми Миколи Вилку на. Приглушений колорит графічного малюнка створює настрій задуми і смутку.
Вистава не має кульмінації і розв’язки. На думку баби Параски, молоді Кайдашенки все одно сваряться, хоч перенести їх обійстя в різні кінці села.
Невже і надалі ми житимемо, як Кайдаші, над духовною прірвою? Яка сила в нас переможе? Очевидно, це залежатиме від того, кого оберемо в пастори: малокультурну бабу Палажку чи того, хто все є почне розкопувати шлях нашого усвідомлення від Бога, а не від сезонних вартостей.
Н.Онищенко.
