Високу планку театрального мистецтва показав у Ніжині шостий Всеукраїнський театральний фестиваль жіночої творчості ім. Марії Заньковецької
Аж три театри привезли у Ніжин п’єси Олександра Островського. Основоположник російського національного театру і сьогодні залишається затребуваним, тому що писав про вічні людські пристрасті: трепетну любов і підлість, жадібність і милосердя… Спадкоємець високої простоти Гоголя, його раптового комізму і щемливої людської правди зворушує і через століття. Заради цього приходить сьогодні у театр глядач, пересичений політичною і комерційною рекламою. Він шукає співпереживання своїм вічним запитанням: «як жити і з ким бути?» І знаходить відповіді в тому разі, коли їх містить у собі театральна вистава.
Відкрив фестиваль Брянський ордена Трудового Червоного Прапор театр драми ім. Олексія Толстого п’єсою «Примха». Примхою назвав любов поміщиці Серафими Баритової її молодий керівник і коханець Баркалов. Потураючи йому, жінка розтринькала опікунські гроші своїх молодших сестер. І як же гірко було їй почути зізнання обранця: «Як би ви мене любили, то не розбещували б грішми, а оберігали б від низького пориву!» Думаєте, альфонс покаявся? Ні, він просто отримав вигіднішу пропозицію такого ж ґатунку, не здогадуючись, що попався на вудочку.
Так само використовує своє право на любов ще одна героїня Островського Людмила Маргаринова з «Пізньої любові». Аби врятувати безпутного коханого від в’язниці, вона викрадає грошовий документ у батька-адвоката. У драматурга Микола Шаблон цю жертву оцінив, а в актора Київського академічного Молодого театру ми, глядачі, цього не побачили.
В обох постановках відчувалася вправна режисерська сценографія заслуженого діяча Росії Бориса Горбачевського і Юлії Маслак. Публіка аплодувала на поклонах заслуженим артистам Росії Світлані Сирній і Людмилі Глянцевій, заслуженій артистці України Ірині Кравченко і Риммі Зюбіній. Була сюжетна інтрига, дія, але не було характерів. Чому? Можливо, повчитися ні в кого си зразків не бачать, як висловився Нил Дудукін з «Без вини винуватих» про молодого актора Григорія Незнакова. Так ні ж! Ніжинці запам’ятали, як легко, природно куражилися в Шеріданівських «Севільських заручинах» на третьому фестивалі народного артиста України Тамара Яценко і заслужений артист України Валерієм Шептекітою і Олександром Безсертним на п’ятому фестивалі брали за живі струни душі у п’єсі Марії Ладо «Звичайна історія».
Я бачила їх 30 років тому у тоді ще Київському молодіжному театрі. Як натхненно і професійно вони починали! Сьогоднішня молодь дозволяє собі не напружуватися і навіть слова вимовляти з неправильними наголосами. Очевидно, розраховує на телетиражованість, за яку публіка вже має аплодувати. Як каже герой-коханець Петя Миловзоров: «Платня невелика, для кого ж старатися?» Це його відповідь на зауваження Дудукіна про те, що він двічі збрехав на сцені, а іноземні слова вимовляє в ірокезькій манері.
Партнерка Миловзорова у виставі Чергінівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка теж кілька разів поспішила і перейшла з української на російську мову. Але ми поблажливо пробачили їй цей гріх, тому що слідкували і за розвитком сюжету і за психологічною напругою, яку створювала режисер-постановник і виконавиця головної ролі заслужена артистка України Ірина Одинцова.
«Без вини винуваті» Олександр Островський присвятив провінційному театру, який ще з молодості став для нього рідним домом. Його особиста доля була пов’язана зі сценою – її людьми й інтересами. Драматург не прикрашав акторський побут, але він любив акторів – всіх оцих «трагіків» і шмаг – такими, якими вони були, з їхньою риторикою, безкорисливістю, простодушною хвастливістю, простодушною хвастливістю, бажанням подобатися, дитячою щирістю. І ми все це побачили у виконанні чернігівців – старших і молодших.
Провінційним театрам набагато важче, ніж столичним. Адже публіка тут одна й та ж, і її любов треба постійно завойовувати. Та й чи можна сьогодні вважати провінцією Кіровоград, де у 1882 році був створений перший український професійний театр? Саме в «Наталці Полтавці» Івана Котляревського дебютувала Марія Заньковецька. 130-річчю постановки твору на сцені міста і присвятив виставу-оперу художній керівник Кіровоградського академічного українського музично-драматичного театру ім. Марка Кропивницького заслужений діяч мистецтв України Михайло Ілляшенко. І це була справді народна стихія з живим оркестром, з гарними вокальними партіями… Саме за вокзал відзначило журі фестивалю, очолюване театрознавцем Євгеном Калгановим, артистку Олесю Бушмакіну.
Як народне шоу визначив постановку «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького і молодий режисер В’ячеслав Стасенко у Київському академічному обласному музично-драматичному театрі ім. Панаса Саксаганського. Видовище з 35 акторами: троїстими музиками, балетом, уколориті орнаментів Марії Приймаченко і Ганни Собачко-Шостак не розгубило і тієї духовної роз’єднаності, що, на думку Івана Франка (цитую з програмки – авт.), «отримує кожен день українську родину, яка впродовж віків була оповита високою духовністю і мораллю». Міру і такт демонструвала у гротесковій Кайдашисі заслужена артистка України Лілія Дяченко. Призом глядацьких симпатій обдарувало студентське журі виконавицю ролі Мотрі Олену Тетерук-Калініченко.
Як еталон звикла сприймати ніжинська публіка вистави Львівського національного академічного українського драматичного театру ім.. Марії Заньковецької. Символічна драма на одну дію Р.М. Рільке «авчасна паморозь» у перекладі і сценічному варіанті народної артистки України Таїсії Литвиненко з початку і до кінця тримала залу у психологічній напрузі навколо подій однієї родини. Двох актрис, із семи задіяних у спектаклі, виразно лауреатами фестивалю: заслужену артистку України Наталію Лань – за кращу жіночу роль і Світлану Мелеш – за кращий дебют.
На відміну від попередніх на шостому фестивалі не було видатних імен, таких як Богдан Козак, Федір Стригун, Таїсія Литвиненко, Юлія Ткаченко і Лариса Кадрова. Але він засвідчив професійну тяглість провінційних театрів до високого самовиявлення. Провінція – показник не територіальний. Принагідно пригадаємо, що історія українського театру, акторська біографія Марії Заньковецької починалася в провінційному Єлисаветграді (теперішньому Кіровограді – авт.). Перша народна артистка України була великою на сценах Петербурга, Києва і Ніжина, в якому підтягувала аматорів до свого рівня.
Цю традицію не провінційного ставлення до театрального мистецтва продовжує сьогодні Ніжинський український драматичний театр ім. Михайла Коцюбинського. І не лише організацію і проведенням таких фестивалів. Камерною «цікавою історією на дві дії» Міхая Севастіана «Безіменна зірка» вони зворушили глядачів. Дев’ять акторів під вправною орудою режисера-постановника, заслуженого діяча мистецтв України Володимира Денисенка переконали нас у тому, що провінція – це стан душі. У маленькому містечку можна перетворити себе на «правильну» і безіменну вчительку мадемуазель Куку, а можна писати симфонії і відкривати нові зорі.
Виконавиця головної ролі, художній керівник театру, заслужена артистка України Алли Соколенко тихим світлом своєї зірковості зіграла молодь, яка помітно творчо подорослішала.
Надія Онищенко
Джерело: «Деснянка вільна», 20 листопада, 2010.
