Чи можна знайти такі слова, які б одночасно передали і щем серця, і радість почуттів, і стурбоване хвилювання? Важко. Але все це відчути зразу можна. І підтвердженням цього є вистава Ніжинського українського драматичного театру імені Михайла Коцюбинського «Брехня».
У людини, яка добре знає історію театру, його долю, виникає гордість, що театр заслужено отримав приміщення. І ніжинці пишаються тим, що, як і в інших обласних та столичних містах, вони можуть спокійно зайти до будинку театру, роздягнутися, неквапливо піднятися на другий поверх, зайняти своє зручне місце і чекати, чекати вистави, яка ось-ось розпочнеться. Готові декорації, працюють освітлювачі. Ось-ось зазвучать перші музичні акорди, і один за одним вийдуть на сцену актори, зайняті у виставі «Брехня»: заслужена артистка України А.Соколенко, давно знайомі глядачам Л.Чевичелова і А. Мазепа, менш знайомі, але вже добре прийняті ніжинським глядачем В.Петров, А.Буняєв, Д.Лобур, Т.Герасименко.
Звучить спочатку тихо, а потім все голосніше музика. Це «Мелодія» М.Скорика у гарному аранжуванні А.Тішкова з вокалізом у виконанні Алли Хоменко. Вона настроює глядачів на сприйняття вистави, створеної на основі п’єси В.Винниченка «Брехня».
Усе це на сцені уміло і до деталей продумано. Дійство проходить в одній кімнаті без зміни декорації. Лоджія, яка умовно відгороджена від кімнати в глибині сцени, красиво прикрашена квітами та зеленню і використовується у різний час по ходу розвитку дії. Вона досить ефектно освітлюється, що дає можливість відчути добовий відрізок. Бічні двері глядацького залу, що примикають до сцени, теж послуговуються. Усе це дає можливість розширити місце дії. І в той же час наблизити глядача до того, що відбувається на сцені.
За характером подій «Брехня» - сімейно-побутова п’єса, але за складністю ситуацій, їх розвитку – це глибоко психологічна драма.
Правда, слід зразу ж зауважити: якою буде п’єса – залежить від виконавців, їх майстерності. І ніжинці зуміли так захопити глядача, що в переповненому залі протягом 2-х годин дійства стояла мертва тиша, яка тільки інколи переривалася оплесками. Нелегко тримати у такій напрузі зал заслуженій артистці України Аллі Соколенко. Але вона протягом усієї вистави натягувала душевну струну так, що глядач в тривозі, забувши, де він є, не тільки спостерігав за тим, щоб ця струна передчасно не лопнула, а й співпереживав за складною ситуацією, в якій опинилася не тільки героїня п’єси Наталя Павлівна, а й сама виконавиця ролі.
«Брехнею світ пройдеш, а назад не повернешся». Так стверджує народне повір’я.
Брехня. Скільки її на світі, скільком людям вона запаморочила розум, яких тільки відтінків вона не набирала, в які тільки вбрання вона не вдягалася, але завжди залишалася брехнею. Одна відрада, як найшвидше розкрити її, щоб вона не втягла в свої лещата якомога більше людей. Для її проявів ситуації бувають різні. І для героїні п’єси В.Винниченка «Брехня» Наталі Павлівни вона увійшла неначе сама по собі, як увійшло у її життя одруженої жінки кохання до студента Тося (артист Андрій Буняєв).
Натля Павлівна заграє з своїм юним коханцем, який уже не може терпіти того становища, в якому опинився, бо справді кохає її і хоче, щоб взол брехні, в якому опинилися, був розв’язаний.
У цих сценах і Алла Соколенко, і Андрій Буняєв відтворюють психологічно гостру життєву ситуацію, наповнену ревнощами, глибокими почуттями і відчаєм втрати.
Якби тільки на цьому була побудована п’єса, то, мабуть, вона завершилась би щасливим кінцем. Наталя Павлівна, яка глибоко поважає свого чоловіка Андрія Карповича, хвору Людину та талановитого хіміка-механіка, винахід якого має ось-ось завершитись і принести в сім’ю достаток, а з ним і зніме з них клеймо старців, добре розуміє, що піти з Тосем вона не зможе і не тому, що не кохає, а тому, що ця зрада буде для її чоловіка більше, ніж її смерть. Тось заспокоїться, зустрівши тут же, в цій сім’ї, юну сестру Саню (артистка Д.Лобур), покохає її, бо її є за що кохати – за чистоту почуттів і намагання жити по правді, до чого прагне і сам Тось. І все.
Але не так то просто буває в житті. Біда не сама ходить, а з дітками. Так і тут, в життєву ситуацію, побудованій на брехні, вривається зі своїм несподіваним коханням Іван Стратонович, помічник чоловіка Наталі Павлівни. Артист Андрій Бібаєв подає його жорсткуватим. І все це підкреслюється і одягом(сорочка з ґудзиками на боці, яку носили в кінці ХІХ – на початку ХХ століття представниками робітничої верстви), і заправленими в чоботи штанями, і ходою, і характером спілкування тощо. Спостерігаючи за всім цим, думаєш, а чи має право ось така «необтесана» людина претендувати на кохання такої красивої і талановитої, музично обдарованої жінки? А чому б і ні. Але не шляхом шантажування, на який вступає Іван Степанович.
Андрій Бібаєв досить рівно веде свою роль. Інколи його герой викликає у глядача неприязнь, а потім викликає якесь почуття відстороження, бо його кохання пов’язане з жорстокістю. А воно цього не терпить. Майстерність актора полягає в тому, щоб не залишити глядача байдужим, захопити все його єство. Епізоди, які ведуть разом Алла Соколенко й Андрій Бібаєв, дуже напружені, рвучкі. Та й вони не можуть бути іншими, бо базуються на різних моральних принципах: ти або моя, або ж я читаю листи чоловікові і всій сім’ї від коханця, а це не приведе не тільки до розриву цієї сім’ї, а й до смерті тих, кого героїня глибоко поважає: чоловіка, батька. Є й інший вихід - розв’язка життя-смерть. І Іван Стратонович дає Наталі Павлівні флакончик з ціанистою рідиною начебто вишнево-лаврові каплі від головного болю на всякий випадок, щоб випила вона їх тоді, коли прийме рішення відмовитись від нього. Часті різкі репліки, які кидає Іван Стратонович, нагадуючи героїні, що їй слід прийняти краплі, дають глядачу зрозуміти, що він мав на увазі, і від цього мороз по спині проходить. Його репліки немов би маленький молоток, яким б’ють по тімені. Він ще не вбиває, але вже б’є, і це відчутно по тому стану, в якому знаходиться героїня. І цей стан дуже майстерно передає актриса.
«Людям не потрібно правди чи брехні, їм треба щастя, спокою. А якщо брехня може це дати, то слава брехні! Слава!» І цю тезу протягом всієї вистави, майже до останньої сцени намагається довести Наталя Павлівна. І Алла Соколенко допомагає їй це зробити досить переконливо. Майстерність актриси дає можливість глибоко розкрити різні відтінки стану героїні інколи це неждані, різкі вигуки, тонкі лещосливі приголублення, розважливі, основані на життєвому досвіді, роздуми.
Але героїня не забуває і про те, що «все одно кожна брехня колись відкрилися і спокій прийде тільки через смерть і це буде в тисячу разів краще, ніж зрада». І вона доводить цю думку до завершу вального кінця. Іншого виходу у ен немає. Бо тут брехливим і правдивим одночасно – неможливо. Героїня залишається по відношенню до своїх близьких чесною і це виправдовує її трагічний кінець. Звичайно, краще, щоб в житті цього не було.
Створити глибоку психологічну виставу, зразу скажемо, важко. Бо все залежить в даному випадку не тільки від провідної актриси, а від всього акторського ансамблю. А нам здається, що він попрацював добре. І кожен з акторів, якою б маленькою не була його роль, вносить саме ту часточку свого вкладу, яку вимагає від нього хід усієї вистави. Цього домагаються і артисти В.Петров, Д.Лобур, Т.Герасименко. Андрій Мазепа виразно і по-життєвому просто створює образ батька, для якого щастя своїх дітей над усе. Актор уміє знайти для небагатослівного свого персонажа такі деталі, які роблять образ привабливим. І в цьому майстерність актора. Не можу тут не згадати у виставі дяка «Сорочинський ярмарок», коли Андрій Мазепа, виконуючи цю роль, пробігає підстрибуючою ходою через всю сцену, захоплюючи нею Солоху (арт. Чевичелова), яка при його появі забувала і про сварку з своїм чоловіком Солопієм. Знахідка була настільки вдалою, що вона запам’яталась надовго і заміняла будь-який монолог.
У п’єсі «Брехня» Л.Чевичеловій дісталась роль покоївки Пульхери. Актриса досить виразно розкриває образ цієї жінки, яка стурбована нестатками сім’ї і яка радіє разом з родиною, коли наступає хвилина нових сподівань. Пісня, яку виконує актриса, дає можливість підкреслити народну невмирущу мудрість і вміння пожартувати у будь-яку причетну для цього хвилину.
По ходу розвитку дії актори виконують багато українських пісень. Чи не забагато їх? Ні. Може треба подивитися на них у 2-й дії. Але кожна із них дає можливість продемонструвати не стільки вокальні здібності Алли Соколенко та й інших акторів, вони чудові, скільки створити фон дії, розкрити життєву ситуацію, підкреслити той стан героїні, в якому вона знаходиться. Музичне оформлення прекрасне, і тут велика заслуга А. Тішкова. Без нього вистава була б збіднена. Слід згадати тут і концертмейстера Галину Брюзгіну, яка добре попрацювала з виконавцями пісень.
Вистава вдалась. Режисера О.Сторожука і весь колектив, задіяний у її підготовці, можна сміливо вітати. Цей спектакль можна показувати на будь-якій сцені і в Чернігові, і в Києві, і в Москві…, бо він створений майстерно. А саме цим професіоналізмом і може завоювати театр довіру глядачів на всіх рівнях, що колектив не просто виживає, а живе творчим життям, створює вистави, які запам’ятовуються надовго.
То ж шановні ніжинці і жителі Ніжинського району, відвідайте цей прекрасний театр, не втратьте можливості подивитися цю Чудову виставу, бо пройде певний час і вона зійде з репертуару, як сходили інші не менш цікаві роботи коцюбинців.
Вітаємо вас, шановні працівникі театру, з перемогою, а нас з щасливою нагодою поспілкуватись з прекрасним мистецтвом.
Г. Самойленко,
профессор Ніжинського педагогічного університету
Джерело: Ніжинський вісник, 18 квітня, 2002 року
